Ця плитка вкривала підлоги поліклінік, музеїв і державних установ, простягалася коридорами лікарень та сходами старих будинків. Вона пережила імперії, революції й війни, а про її творця — фінського підприємця Едуарда Бергенгейма — досі відомо небагато.
Бергенгейм був не лише бізнесменом: він розробляв технологію виробництва, створював лабораторію, підбирав глину та проєктував орнаменти плитки. Наприкінці ХІХ століття саме завдяки йому Харків став одним із центрів керамічного виробництва, а продукцію його фабрики знаходять щонайменше в дванадцяти країнах.
Журналістка поспілкувалася з істориком Слобідської України Андрієм Парамоновим про нову книгу, присвячену Бергенгейму. Вдалось також потрапити на руїни заводу, знайти на вулиці Сумській ділянки підлоги з плиткою його виробництва та оглянути столітні екземпляри в Музеї керамічної плитки й сантехніки.
Сьогодні корпуси колишнього заводу стоять пусткою. Лише місцями працюють невеликі підприємства, склади та будівельні магазини — разом ці масивні цегляні споруди утворюють свого роду квартал. Навколо ростуть кущі, а тонкі стежки в них ведуть скороченим шляхом до вокзалу.
Один із корпусів перебуває в аварійному стані: обвалені стіни та дах, відсутні вікна й двері. Цегла таке розсипалась по підлозі, що вкрила її щільним шаром. На багатьох цеглинках помітне клеймо з літерами «ТБ» — «Товарищество Бергенгейма».
Про масштаби виробництва свідчить широка кладка, що збереглася на окремих стінах у залі. Поряд видно затемнені вогнем сходи — на кожному марші під ногами розкидані уламки оригінальної плитки. Вони перемішані з побутовим сміттям, інколи знаходять шприци й ганчір’я. Під шаром плитки помітні клейма «Бергенгеймъ Харьковъ». На найвищих поверхах іноді трапляється вже інше клеймо — радянське, із серпом та молотом.
19 грудня 2025 року Харківська обласна рада внесла завод барона Едуарда Едуардовича Бергенгейма, що займався виробництвом вогнетривкої цегли, гончарних та теракотових виробів, до переліку об’єктів культурної спадщини регіону.
Андрій Парамонов, дослідник історії Слобідської України, вважає, що власники та інші зацікавлені особи навряд чи наважаться відновлювати завод у повному обсязі.
Натомість, каже він, можна було б зобов’язати власників віддати під музей хоча б одну будівлю, наприклад стару управу. Колекція там могла б складатися з фрагментів заводу, плиток, інструментів та інших артефактів.
«На тому майже все, тому що зберігати такий величезний комплекс просто як експонат… Все одно вони знайдуть якийсь механізм, щоб цього не робити», — зазначає Парамонов.
Він додає, що власники не завжди розуміють, що варто зберегти, а що ні. Хоча сьогодні важко конкурувати з європейськими виробниками, харківські майстри мали власну традицію, навколо якої можна було б створити бренд, наголошуючи на історичній репутації якості.
«Ба більше: тротуарну плитку роблять усі, але чомусь не той самий завод, який першим почав її виготовляти в Харкові», — додає дослідник.
Інтерес до постаті Бергенгейма у Парамонова з’явився давно. З 2016 року він разом з редакцією публікує цикл «Прогулянки по Харкову» — тексти про архітектуру, старі будівлі, вулиці й маловідомі факти про місто. Описуючи будинки, історик завжди звертав увагу на підлоги.
«Старих будинків у Харкові понад п’ять тисяч. Я впевнений, що майже всі вони мають цю плитку,— каже Парамонов. — Може, десь вона збереглась краще, десь — гірше, у різних кількостях».
Особливий інтерес до теми народився в 2020 році під час роботи над книгою «Харків. Німецький альбом»: тоді з’ясувалося, що Бергенгейма часто плутають із німцем. Хоч він і був лютеранином, за походженням він — швед і син архієпископа Фінляндії. Тоді Парамонов усвідомив, наскільки недооцінена роль цього промисловця.
«Поки існуватиме Харків, стільки й існуватиме ця плиткова підлога. Справа в тому, що ми питаємо: що ми хочемо бачити у Харкові? Чи зберігаємо старі будинки, чи ні? Якщо зберігаємо, то варто, щоб у будинку було якомога більше автентичних речей», — каже Парамонов. — «Плитка Бергенгейма — автентична. Вона прикрашає будинок і дозволяє відчути частину старовини, бо на стелях ліпнина може не зберегтися, а вікна вже не автентичні».
Дослідник наголошує, що це якісна та довговічна плитка, яка не вимагає складного догляду.
25 червня у дворику Літературного музею відбулася презентація книги «Фінляндія — Україна — Світ: шлях плиткового короля», яку підготували Андрій Парамонов разом із Юзефом Броневським, Віктором Івановим та Артемом Погрібним. Наклад видання — 500 примірників.
Парамонов розповідає, що робота над книгою була ускладнена через брак джерел.
По-перше, на відміну від багатьох підприємців того часу, про Бергенгейма писали дуже мало. Під час підготовки видання дослідник знайшов лише одну газетну згадку — про крадіжку на заводі.
По-друге, архіви зазвичай зберігають справи, пов’язані з конфліктами, судовими процесами та іншими надзвичайними подіями. Успішні підприємства, що працювали без інцидентів, рідше залишали після себе докладну документацію.
По-третє, велика частина документів зникла під час Другої світової війни та окупації Харкова: тоді підприємства мали передавати архіви щокроку, але багато чергових передач не відбулися через воєнні обставини.
У Турку, фінляндському місті, де народився підприємець, дослідник знайшов лише поодинокі примірники книг про родину, тож повного ознайомлення з їхнім вмістом не вийшло. Родовий архів обірвався ще в 1970-х роках, і навіть при відкритості деяких фінських установ відновити ланцюжок документів не вдалося.
Парамонов зізнається, що через ці складнощі він не зовсім задоволений текстовою частиною книги, але сподівається, що розголос у Фінляндії та Швеції допоможе знайти людей, які доповнять історію новими фактами.
«Я думаю, що родинний архів десь є, звідки можна і про завод щось нового зібрати», — зазначає дослідник.
Він також відзначає, що в книзі бракує розділу, присвяченого семантиці візерунків Бергенгейма. На початку 2000-х, коли почали з’являтися окремі зображення каталогів продукції, виникали припущення, що візерунки нагадують українські вишиванки. Проте, за словами Парамонова, більшість орнаментів відтворені з типової продукції тих часів або мають фінське походження.
Сьогодні оригінальні плитки Бергенгейма можна побачити в Музеї керамічної плитки та сантехніки, де для них відведено цілий поверх. За попереднім записом безоплатні екскурсії проводить засновниця музею Софія Проскура.
Вона працювала технологинею на заводі з 1976 до 2004 року — до остаточного банкрутства. Після цього, за запрошенням магазину, при якому діє музей, вона допомогла створити експозицію. Музей не є державним або приватним — він має статус колективного галузевого музею, а Проскура працює там на волонтерських засадах.
Кожен предмет у музеї має свою історію: частину експонатів приносили або продавали місцеві жителі, інші — дарували колишні працівники заводу. Деякі плитки врятували під час знесення історичних будівель.
Наприклад, каталог із переліком плиток Бергенгейма засновниця музею придбала у антикварів у парку Маяковського в районі ХТЗ. Вона ретельно зберігає цей екземпляр і не дає його вільно читати або показувати.
На сьогодні, за словами Софії Проскури, колекцію не планують евакуювати, але в разі надзвичайних ситуацій експонати опустять у підвал магазину.
Привіт! Це Катя 9, авторка тексту. Торік улітку я гуляла полем у Люботині й, придивившись до каміння на дорозі, знайшла уламки плиток із літерами. Тоді я ще нічого не знала про Бергенгейма, але відчула, що це важливо. Покликала друзів, і ми до вечора копирсалися в землі — зібрали цілий пакет уламків. Так я відкрила для себе Бергенгейма. Тепер усюди, не лише в Харкові, вдивляюся в підлоги, і коли бачу знайомий орнамент, подумки вітаю його.
Якщо ви хочете, щоб такі дослідження й надалі розкривали нашу спадщину, підтримаєте проєкт підпискою або донатом!
Створено за матеріалами: gwaramedia.com
