Харківський бугурт — репортаж із тренування

У скромному старому спортзалі на одній із харківських вулиць ховається куточок, де чути стукіт щитів і потужні замахи. Сюди приходять і ті, хто досі служить, і ті, хто вже повернувся до цивільного життя.

Вони складають форму, одягають захисне спорядження і беруться за мечі. Не іграшкові — справжні металеві клинки, важкі та точні репліки історичної зброї. У такі моменти тренувальна зала немов оживає й наповнюється атмосферою старовинних європейських боїв.

Бугурт — це командна дисципліна, у якій поєднані риси регбі, американського футболу та хокею, але замість м’яча — холодна зброя. Учасники змагаються в сталевих обладунках вагою від 20 до 40 кілограмів, зі затупленими мечами, сокирами та щитами. Бої проходять за правилами середньовічних лицарських сутичок: поки стоїш на ногах — залишаєшся в бою.

Журналістка місцевого видання приєдналася до практики спільноти «Бугурт Січ». Деталі тренування — у цьому матеріалі.

Харківський осередок «Бугурт Січ» діє з квітня.

«Ми робимо адаптивний спорт, пристосований для ветеранів, і допомагаємо їм повертатися до цивільного життя через тренування», — пояснює Федір Холодний, координатор та головний тренер місцевого осередку.

Засновники — Ігор Парфентьєв, Максим Петрищев і Олена Кречет — цікавилися бугуртом ще до початку повномасштабного вторгнення. Оскільки цей вид спорту особисто допоміг їм, вони вирішили поширити його далі та підтримати інших. Поступово вони залучали друзів і побратимів, і так виникали нові осередки.

Перший клуб відкрили під Києвом, у реабілітаційному центрі «Лісова поляна». Там бугурт адаптували під потреби ветеранів і почали займатися постійно. Лікарі, побачивши позитивні зміни у пацієнтів, підтримали методику. Саме звідти ідея стала ширитися далі.

«У Києві є люди з неповним комплектом кінцівок, з протезами, а також ті, хто пересувається на інвалідному візку — вони теж беруть участь: бої адаптують під них. Наприклад, коли людина без однієї руки, її супротивник теж воює без другої — суто на мечах, без щитів», — розповідає Федір.

Тренування спільноти «Бугурт-Січ» у Харкові / Фото: Ґвара Медіа, Дар’я Горобець

У залі було небагато людей. Для деяких вечір після роботи — не найкращий час для тренувань, але, за словами тренера, у суботу відвідувачів значно більше.

Заняття почалося з розминки. Вона не складна, але життєво необхідна — особливо для рук. Саме руками тримаєш важку зброю, тому їх потрібно ретельно підготувати, щоб уникнути травм і працювати ефективно. Не менше уваги приділяють ногам — від стабільної стійки залежить багато в бою.

Потім настала практична частина. Узявши макетну м’яку зброю, учасники відпрацьовували удари на «манекені» — саморобній конструкції зі старих автомобільних шин, складених одна на одну.

Федір терпляче показував усім — і новачкам, і тим, хто мав досвід — правильну техніку: з якої стійки зручно наносити удар, як тримати вільну руку, як повертати корпус.

Не всі в залі тренувалися з м’якою зброєю. Дехто працював зі справжніми важкими мечами, зосереджено спрямовуючи удари в манекен. У залі чути було лише глухі удари металу об шини.

«Без спорту я не можу — мені потрібно постійно бути в русі. Тренуюся загалом шість разів на тиждень. Окрім бугурту, займаюся тайським боксом», — каже Олег Октябрьський.

Олег відпрацьовує удари мечем на манекені / Фото: Ґвара Медіа, Дар’я Горобець

Олег — ветеран з інвалідністю через війну, колишній санітарний інструктор медичного пункту 24-ї окремої механізованої бригади з медичною освітою — повернувся до бугурту після понад двадцятирічної перерви.

Про харківський осередок «Бугурт Січ» він довідався від однокласника у соцмережах. Побачивши допис, почав шукати можливості долучитися. Спочатку натрапив на київський клуб, адже в Харкові тренування тоді ще лише планували. Як тільки місцевий осередок почав працювати постійно, Олег одразу приєднався.

«Ми ще не виїжджали на справжній бій, але, думаю, це в планах — разом з хлопцями з Києва та з інших міст. Я люблю битися. Розумію, що в моєму віці вже не переганю 18-річних чи 25-річних. Для мене важливі не результати, а емоції», — зізнається 37-річний ветеран.

Незважаючи на службу в армії, командир одного з підрозділів СОУ Євген Зима теж знаходить час для тренувань. До повномасштабного вторгнення він займався історичним фехтуванням в одеському клубі «Тангар» і досі залишається його учасником. Оскільки бригада базується на Харківщині, Євген має можливість приїжджати на заняття в місто. Повернувся до цього спорту він нещодавно.

«Мені подобається складність і технічна складова цього спорту — це приємний виклик, який змушує бути максимально зосередженим на тому, що робиш. Потрібно знову вчитися правильно дихати і рухатися, якщо говорити про бої в обладунках. Навіть без броні на тренуванні доводиться контролювати дихання й роботу корпуса. Це важко, але цікаво — тут не достатньо просто махати руками», — пояснює Євген.

Він вважає, що фізична підготовка є невід’ємною частиною якісної реабілітації — вона також необхідна для того, щоб витримувати вагу важких обладунків.

Євген відпрацьовує удари на манекені / Фото: Ґвара Медіа, Дар’я Горобець

До вторгнення Світлана майже шість років займалася бойовим гопаком. Тому коли офіцер із психологічної підтримки її підрозділу запропонував спробувати бугурт, вона погодилася майже миттєво.

«Я б хотіла спробувати себе в першому справжньому бою. Це було б для мене перемогою над собою», — ділиться військовослужбовиця.

Світлана відвідує тренування вже понад три тижні і каже, що вони значно покращують і фізичний, і моральний стан. Вона також радіє, що познайомилася з Федором і Олегом, які підтримували її з першого заняття. «Вони хороші люди», — додає вона з усмішкою.

Євген (по центру), тренер Федір (праворуч), Олег (ліворуч) / Фото: Ґвара Медіа, Дар’я Горобець

До занять у «Бугурт Січ» можуть долучатися також родичі військовослужбовців та ветеранів.

Тренування триває майже дві години. Кульмінацією вечора став спаринг між Олегом і Євгеном.

Олег у неповному комплекті обладунків діяв швидко і агресивно: активно пересувався й завдавав ударів. Євген у повній броні більше захищався й контратакував.

Спаринг вийшов динамічним і технічним. Наприкінці суперники потиснули один одному руки, обійнялися — і на цьому тренування завершилося.

Спаринг між Євгеном та Олегом / Фото: Ґвара Медіа, Дар’я Горобець

Ми вийшли на вулицю попрощатися й трохи поговорити з Федором на свіжому повітрі.

«Мені як тренеру приємно спостерігати, як учні прогресують і вдосконалюють техніку. Вони вже виконують складніші вправи, покращилася координація. Приємно чути, що люди краще сплять і загалом стають більш задоволеними після того, як побили одне одного», — каже Федір після заняття.

Найбільша проблема харківського осередку «Бугурт Січ» зараз — нестача тренерів і брак медійного висвітлення. Багато ветеранів і чинних військових просто не знають, що такий осередок існує в місті.

Клуби працюють завдяки грантам, але на оренду залу коштів поки що недостатньо. «Бугурт Січ» також відкритий до донатів від громадян.

«Якщо ветерани не працюватимуть над реабілітацією, альтернативою можуть стати депресія, алкоголь або гірші речі. Я особисто знаю людей, які воювали з 2014 року, у 2024-му потрапили до списків ушкоджень разом зі мною — і через місяць померли від алкоголю. Щоб цього уникнути, треба чимось себе зайняти», — наголошує Олег.

Для Олега такою віддушиною став саме бугурт.

Авторка: Дар’я Горобець