«Війна вигнала нас із дому. Двічі», — прошепотів Іван, сідаючи на ліжко поруч із братом. Місяць тому він з сім’єю вирішив виїхати з Дружківки — раніше вони вже переїжджали туди з Торецька. На повторну евакуацію чоловік відважився заради брата з інвалідністю.
Уже пів року в селищі Чернігівському поблизу Лозової діє шелтер для людей з обмеженою мобільністю. Його заснували харківські волонтери з ГО «Я Врятований». Тут приймають тих, хто не може самостійно піклуватися про себе, а також їхніх рідних — вони очікують на перенаправлення до спеціалізованих закладів в Україні чи за кордоном.
Журналістки відвідали шелтер та приєдналися до евакуації людей з обмеженою мобільністю з прифронтового міста на Донеччині.
У Лозовій працює транзитний центр, який щодня приймає переселенців із Донецької області. Там можна отримати допомогу й тимчасове розміщення на кілька днів перед подальшою дорогою в безпечніші райони.
Через велику кількість звернень евакуація та розміщення маломобільних біженців стало серйозним викликом для транзитного центру. Тому харківські волонтери створили окремий шелтер саме для таких людей. З початку повномасштабного вторгнення вони вже допомогли евакуювати понад 5 тисяч осіб.
Уже пів року в селищі Чернігівському біля Лозової працює шелтер для маломобільних людей / Фото: Ельза Д’яченко
4 червня, коли ми приїхали в шелтер, тут перебувало 17 людей. Ця кількість змінюється щодня, адже волонтери намагаються оперативно допомогти евакуйованим знайти нове житло. На відміну від транзитного центру в Лозовій, у шелтері можна залишатися безстроково — щоб владнати бюрократичні та логістичні питання. Загалом волонтери можуть розмістити до 20 людей.
Проте кількість заявок на евакуацію маломобільних постійно зростає. 18 серпня Харківська обласна військова адміністрація оголосила про пʼяте за рік розширення зони обовʼязкової евакуації.
Дмитро Ложенко, керівник ГО «Я Врятований», розповів про плани відкриття в Харкові ще кількох шелтерів для евакуйованих із Харківської області людей з обмеженою мобільністю. Один із майбутніх шелтерів планують розрахувати на 30 місць.
«Загалом ми можемо безплатно допомогти близько 90 маломобільним людям», — додав Дмитро.
Волонтер Дмитро Ложенко / Фото: Ельза Д’яченко
Шелтер облаштували в будівлі колишньої школи. Більшість працівників — колишні вчителі цього закладу. У приміщеннях, де раніше були класи, тепер стоять ліжка, шафи та полиці з речами евакуйованих.
На порозі шелтера встановлено пандус. Ним щойно спустився Володимир. Він часто виходить покурити у двір біля сусіднього дерева, яке гіллям перетинає паркан і створює прохолодну тінь.
Володимир мешкав у селі поруч із Краматорськом. Під час російського нападу він втратив ноги. Про поранення розповідає небагато, та згадує, що його одразу доправили до лікарні, прооперували й евакуювали в Лозову.
«Після Лозової відправили вже сюди. Мені тут дуже подобається, дуже гарні люди. Я тут як удома», — додав чоловік, усміхаючись.
Володимир ще не вирішив, куди поїде далі. Спершу потрібно відновити документи — ті згоріли разом із домом. Родичів у нього нема, тому чоловік покладається на підтримку волонтерів.
Володимир втратив ноги під час обстрілу села біля Краматорська / Фото: Ельза Д’яченко
З вікна шелтера за Володимиром спостерігає сірий кіт Тішка. Його власниця — Лариса зі Словʼянська. Жінка має інвалідність з народження. Вона евакуювалася разом із подругою, яка за нею доглядає.
У Словʼянську вони жили в девʼятиповерховому гуртожитку. Виїхали після того, як під час вибухів у коридорі та під’їзді не залишилось жодного ціло вікна.
Лариса розповіла, що найскладнішим для неї був пошук житла.
«Ми в шелтері вже місяць, — каже жінка. — Житла нам досі не можуть знайти, тим паче з котом».
Тішка має проблеми з нирками. Через обстріли та переїзд Лариса кілька місяців не могла придбати спеціальний корм, тож кіт почувається погано. Жінка хвилюється, чи витримає він дорогу до нового дому.
«Я сказала його і своєму організмам, що до кінця війни ми обидва маємо витримати», — каже Лариса.
Лариса евакуювалася зі Словʼянська з подругою та котом Тішкою / Фото: Ельза Д’яченко
Кіт Тішка / Фото: Ельза Д’яченко
Усі інші тимчасові мешканці шелтера приїхали з Дружківки — міста на заході Донеччини, за 12 кілометрів від фронту. За словами волонтерів та евакуйованих, там ситуація за останні тижні значно погіршилась. Зараз звідти надходить більшість заявок на евакуацію.
«Ми з моїм сином до останнього сподівались, що обстріли ось-ось закінчаться. А воно все сильніше і сильніше», — каже Раїса із сусідньої кімнати.
Через хворобу торік жінка втратила ногу. Вона практично не рухається і постійно лежить у ліжку. Попри це вона разом із сином Сергієм досі жили в Дружківці, поки там не почастішали обстріли.
Раїса розповіла, що кілька місяців жили без світла та води. У їхньому районі працював лише один магазин, куди Сергій іноді виходив, ховаючись від російських FPV-дронів.
Раїса з сином Сергієм евакуювалися з Дружківки / Фото: Ельза Д’яченко
Розповідь Раїси перериває музика: сьогодні в шелтері запланували культурну програму. Волонтери запросили ведучу, щоб підняти настрій мешканцям.
Ведуча прийшла сюди вперше. Вона соромиться називати ім’я й фотографуватися. Перед виступом хвилюється, чи сподобається її програма евакуйованим. З собою принесла реквізит: кульки, прапорці, іграшки. Каже, що намагається робити інтерактивні концерти — проводити конкурси або танцювати разом із людьми.
Концерт у шелтері для маломобільних людей / Фото: Ельза Д’яченко
Люди починають збиратися в їдальні. Ведуча вмикає на колонці «Червону Руту» — і атмосфера стає розслабленішою. Раніше напружені та сором’язливі мешканці починають підспівувати й підтанцьовувати.
Поки в їдальні лунає музика, коридором повільно йде Іван. Він поспішає зустрітися з дружиною Галиною — не хоче залишати її саму, бо через глаукому вона майже не бачить і потребує допомоги.
Подружжя евакуювалося з Дружківки після того, як їхній район зазнав обстрілів. Доки незрозуміло, чи вцілів їхній дім.
«Ключі від дому завжди у нас в кишені. Хочеться сподіватись, що зможемо повернутись», — говорить чоловік.
Іван разом з дружиною Галиною евакуювався з Дружківки / Фото: Ельза Д’яченко
Майже щодня хтось покидає шелтер у пошуках нового дому. Звільнене місце негайно займає хтось, хто втратив попереднє житло. Нещодавно волонтери отримали заявку від Людмили та Леоніда зі Словʼянська.
Декілька років подружжя бореться з онкологічними захворюваннями, і війна втретє змусила їх шукати нову домівку.
У 2022 році вони пережили російську окупацію в рідному селищі Ярова, за 20 кілометрів від Словʼянська. Після звільнення українськими військами у вересні того ж року Людмила та Леонід виїхали до Краматорська, щоб отримати лікування.
Після виписки додому повертатися вже було небезпечно: у рідному селищі почалися бойові дії. Подружжя тимчасово поселилося у родички в селі Черкаське. Однак 23 травня 2026 року російська ракета зруйнувала будинок, де вони мешкали, разом із ще 34 будівлями. На момент удару їх вдома не було.
«Залишився один фундамент. Все інше — зруйноване, згоріло. Разом з усіма нашими речами згоріло», — розповіла жінка під час евакуації.
Після цього пара поїхала до знайомих у Словʼянськ. Та залишатися там довго вони не могли через постійні обстріли і потребу в медичній допомозі, тому звернулися до волонтерів із проханням евакуювати їх.
Людмила з Леонідом евакуюються зі Слов’янська / Фото: Ельза Д’яченко
Швидка волонтерів ледве вміщується на подвірʼї, де Леонід уже розклав сумки. Усі речі, що в них зараз є, надали волонтери. Лише одяг довелося купувати самотужки.
«Ми у Словʼянську побули 10 днів. Коли тільки приїхали, то рахували вибухи до 12 — і ховались у погреб. А тепер тут ніяке укриття не врятує», — ділиться Людмила. Вона пояснює, що коли вони з чоловіком нараховували менше ніж 12 вибухів, то вважали, що небезпека ще далеко, тож не йшли в укриття.
Людмила по черзі передає пакунки Леоніду, що сидить у машині. Обом важко рухатися й піднімати речі — потрібен відпочинок. Волонтери швидко допомагають завантажити все. Часу на довгі збори немає, бо в місті оголошують повітряну тривогу — загроза керованих авіаційних бомб.
Перед відʼїздом один із волонтерів помічає тонкий оптоволоконний дріт, що тягнеться вздовж усього подвірʼя. Він дістає ножиці з аптечки та перерізає його. Каже, так слід робити завжди, коли бачиш оптоволокно, адже дрон може ще залишатися в повітрі.
Майже одразу після виїзду волонтери отримують повідомлення, що до Словʼянська наближаються російські КАБи. Швидка їде до найближчого укриття, щоб перечекати загрозу.
«Евакуація маломобільних — це складно. Кількість заявок збільшується щодня. А у нас тільки одна обладнана швидка і лише декілька броньованих автівок», — каже Денис Стоянов, представник ГО «Я Врятований», поки волонтери чекають в укритті.
Денис також розповідає про проблеми із розміщенням маломобільних людей. Місць у шелтері обмаль, тому постійно потрібно шукати варіанти, куди відправляти евакуйованих далі.
«Майже всі спеціалізовані заклади для таких людей по Україні вже зайняті, — каже волонтер. — Поки якось справляємось, але що буде далі — складно спрогнозувати».
Волонтер Денис Стоянов / Фото: Ельза Д’яченко
У підвалі однієї зі шкіл збираються люди. Через кілька хвилин чутно вибухи — волонтери вирішують негайно вирушати, поки є вікно безпечного часу перед наступною атакою.
«Спробуємо проскочити по трасі до Ізюму, — каже Денис. — У нас є 20-30 хвилин».
Траса Словʼянськ — Ізюм давно визнана однією з найнебезпечніших ділянок через ризик атак російськими дронами. Проте волонтери й досі нею евакуйовують сотні людей, оскільки це найкоротший шлях до безпечніших місць.
Після виїзду з міста доводиться рухатися швидко — іноді понад 150 км/год, щоб зменшити ризик атаки FPV-дронів, особливо коли використовують оптоволокно. Волонтери постійно моніторять детектори дронів.
Раптом один із детекторів фіксує зображення. Якщо на екрані волонтери бачать чіткий силует свого автомобіля, потрібно негайно залишити машину й сховатися. Цього разу на екрані було видно лише поля, тому вони продовжили рух без зупинки.
Коли на екрані детектора дронів волонтери бачать чітке зображення свого автомобіля, то мусять негайно вийти з авто / Фото: Поліна Куліш
Після півгодини в дорозі волонтери прибувають до Ізюму. Денис розповідає, що Людмила та Леонід поки не планують їхати до шелтера — вони вирішили залишитися у родичів і домовилися про лікування в місцевій лікарні.
Пошук потрібної адреси зайняв більше часу, ніж сама евакуація. Зрештою волонтери доставили подружжя до місця призначення. Наостанок Денис побажав евакуйованим міцного здоровʼя й щоб більше їм не доводилося користуватися подібною допомогою.
Створено за матеріалами: gwaramedia.com
