35 років тому тисячі харків’ян оточили “білий дім”, вимагаючи вигнання керівників радянської Компартії. Учасники тих подій пригадують, як зустрічали проголошення Незалежності, вимагали демонтувати пам’ятник Леніну та проводити декомунізацію Харкова.
Перший харківський майдан зародився ще 1990 року в саду Шевченка біля пам’ятного знака, присвяченого проголошенню суверенітету України. Там читали вірші, приносили жовто-блакитні прапори, а декого з дисидентів звідти неодноразово забирали до відділків міліції. За рік кількасот харків’ян вирушили звідти до будівлі обкому партії — нинішньої адміністрації — щоб відібрати ключі. У матеріалі зібрані спогади активістів, правозахисників і журналістів, які брали участь у цих подіях.
Віктор Маринчак: “На кожній службі були присутні один-два представники КДБ”
У день, коли по телевізору транслювали балет для всього Радянського Союзу, у Харкові готувалися до першої служби біля Іоано-Богословського храму. Настоятель отець Віктор Маринчак зранку не дивився балет — перед богослужінням було багато роботи. Дорога до церкви того дня давалася нелегко.
“Тоді будь-які прояви, навіть натяки на національні настрої, трактувалися як ворожі. Українська православна церква, до якої я належав, була під прицілом КДБ. Коли 19 серпня я йшов на першу службу біля храму, дружина боялася мене відпускати й відправила з собою нашу 10‑річну доньку. Двоє підозрілих людей слідували нашим маршрутом — один попереду, інший позаду. Уже в храмі староста повідомив про путч у Москві, говорив, що якась група захопила владу й ситуація дуже серйозна. Я відповів: “Несерйозно! Бо якби це було так серйозно, ми б тут не зустрілися”. Тоді страху майже не відчувалось”, — розповідає отець Віктор.
Дружина священика, навпаки, побоювалася, що після служби першого українського священика в тодішньому радянському храмі можуть арештувати. Проте на ту першу молитву прийшло близько 200 людей — вся проукраїнська громада Харкова, навіть атеїсти, які зазвичай до церкви не ходили, зрозуміли необхідність підтримки.
“До моєї дружини підійшов професор Олександр Юрченко з кафедри української мови і сказав: “Не бійтеся, вони вже нічого не можуть”. Я вдячний йому за цю підтримку й досі. І протягом двох місяців на кожній службі був присутній один-два представники КДБ. Але вони вже не мали сил впливати. Їхній запал згас”, — пригадує священик.
Провокацій під час молебню не було, тож отець Віктор поїхав до центру міста. На стовпах уже висіли листівки із закликом Єльцина чинити опір путчу; він здивувався, як ці матеріали швидко потрапили з Москви до Києва й далі. За кілька днів в Україні оголосили Незалежність, в Москві під час подій загинули троє молодих людей. Релігійні громади зібралися у Молодіжному парку біля хреста жертв Голодомору, щоб відслужити панахиду. У Харкові вдалось уникнути зіткнень.
Леонід Логвиненко: “Депутати хотіли підземними переходами тікати з зали”
Журналіст і письменник Леонід Логвиненко у 1991 році працював фотокореспондентом газети “Вечірній Харків”.
“19 серпня я прийшов на роботу й дізнався, що редакція отримала вказівку публікувати листи трудящих на підтримку путчу. Тоді всі газети мали вийти з такими матеріалами. Ми з колегою, щоб уникнути цензурних приписів, підібрали тему подалі й вибралися з редакції до пивбару біля кінотеатру “Київ”. Я б не сказав, що панікували, але переживали”, — пригадує він.
23 серпня журналіст вирушив до Києва разом з однодумцями, де мала відбутися декларація незалежності. Перед Верховною Радою зібралося багато людей, і доводилося підніматися на скульптури біля парламенту, щоб зробити знімки. Чекали довго — проголошення затримувалося.
“Я з Лесем Кусайкіним почали кричати “Воля або смерть”, і натовп підтримав нас. Депутатам хотілося через підземні переходи зникнути з будівлі, але їх не пропустили. Люди скандували “Прапор на Раду”. Вечоріло, коли якась жінка під Радою підняла перед собою Біблію і почала молитися. Після цього Незалежність проголосили”, — розповідає Леонід.
Репортер привіз із столиці безліч світлин. На одній з фотографій чоловік тримав плакат “Київ проти Москви”. Спочатку у редакції хотіли замаскувати цей напис, а згодом вирішили взагалі не публікувати знімок. У перші дні після проголошення незалежності він разом з активістами пішов до Київського райкому партії, щоб поговорити з керівництвом про останні події.
“Прийшли — двері зачинені, партійні чиновники виглядають з вікон. Тоді першим секретарем був Олександр Кривцов (потім займав посаду заступника міського голови Харкова, — ред.). Він нас впустив, бо дуже переживав. Ніколи раніше не палив, а тоді попросив у нас цигарку. Казав, що засуджує ГКЧП — але багато хто так тоді говорив”, — згадує репортер.
Почалося нове життя з новими викликами. Серед них — питання Криму та кордону з Росією, який практично не охоронявся і який доводилося патрулювати міліції. Деякий час Україна й Росія мали спільні військові підрозділи.
Згадуючи 1991 рік, Леонід каже, що досягнень виявилося менше, ніж сподівалися тоді.
“Мені тоді було 30 років, були великі надії. Тепер мені 65, і мої мрії про Україну ще не зовсім здійснилися. Хотілося б бодай побачити шматочок того прекрасного майбутнього”, — додає він.
Ольга Резніченко: “Кушнарьов перелякався, що ми рознесемо цей обком”
Працівниця Літературного музею Ольга Резніченко переглядає архівні плівки і готує експозицію “30 кроків Незалежності по‑харківськи”. Перші кроки вона робила з однодумцями задовго до офіційних подій серпня 1991 року. Рух, який блокував обком у ті дні, формувався значно раніше.
“У Харкові тоді були різні демократичні середовища: “Апрель”, “Шанс”, “Ноябрь”, анархо‑синдикалісти. Вони часто виходили на мітинги разом — на відміну від сучасності. Тоді всі об’єднувалися проти комуністичного режиму. Одну з перших акцій, на яку я потрапила, проводили 1988 року на площі біля пам’ятника, який називали “П’ятеро несуть холодильник з ломбарду” — на день народження Тараса Шевченка. Читали вірші, поет Степан Сапеляк тримав “Кобзаря”, але з’явилися якісь люди і вихопили у нього книгу”, — згадує вона буремні 80‑ті.
Життя харківської інтелігенції того часу було яскравим, але складним. Активісти збиралися в саду Шевченка або біля Дзеркального струменю, щоб читати вірші чи обговорювати політику, але їх постійно “пасла” міліція, тому іноді доводилося ночувати не вдома, а у відділках. Попри це демократичні рухи кінця 80‑х — початку 90‑х були настільки потужними, що на виборах 1990 року близько 70% місць у міськраді отримали представники так званої Демократичної платформи КПРС.
19 серпня, коли ГКЧП захопив владу, активісти вийшли на площу.
“Відчувалося, що настав час остаточно розірвати зв’язки з радянщиною. Ми були романтиками — вірили, що підняття національної символіки й прапора одразу призведе до процвітання України. Я приїхала до обкому, де люди почали його оточувати, щоб чиновники не вивезли документи й була можливість провести люстрацію. Ми хотіли ночувати біля будівлі й заблокували виходи. Тоді Євген Кушнарьов (у 1991 році очолював Харківський міськвиконком, — ред.) налякався, що ми “рознесемо” обком; він приїхав і ключ передали нам”, — розповіла Ольга Іванівна.
За її словами, в Харкові тоді були й прихильники радянського минулого, але більшість містян прагнула змін: “Більшість харків’ян не хотіли, щоб комуністи залишалися при владі”.
Євген Захаров: “Масельський навідріз відмовився розганяти мітинг”
Правозахисник Євген Захаров — один із тих, хто допомагав опечатати обком у дні путчу. Він згадує, що першим отримав факсом із московських інформаційних агенцій текст заяви Бориса Єльцина про незаконний переворот і побіг читати його на площу (тоді — Дзержинського). У цей час інший відомий правозахисник Генріх Алтунян відвіз факс до міськради.
“Алтунян розповідає, що після отримання інформації в міськраді люди заспокоїлися. Женя Кушнарьов спочатку відчував страх, але зібрався, прибрав свій звичний гордовитий вигляд і вирішив скликати екстрену сесію міськради. Якщо не встигнемо у вівторок — значить, у середу. Голова облради Олександр Масельський, натомість, відмінив заплановану на 20 серпня сесію, нібито через питання заготівлі хліба. Алтунян каже, що Олександр Степанович ще вдень категорично відмовився розганяти мітинг на площі”, — згадує Захаров.
Обком оточили 24 серпня. Ходили чутки, що там спалюють документи. На переговори покликали першого секретаря Анатолія Мялицю, але довіра до нього була втрачена й домовитись не вдалося. Тоді приїхав Євген Кушнарьов і запропонував правозахисникам і депутатам запечатати будівлю, щоб нічого не зникло.
“Співробітники обкому залишили будівлю. Юрба, що збільшилася зранку, вигукувала і свистіла. Ми вийшли на вулицю й запечатали вхідні двері. Я був найвищим із присутніх, тому підняв паперову стрічку з печаткою якомога вище та приклеїв її до дверей. Люди раділи, гамір був неймовірний. Поруч стояв Мялиця, який насилу замкнув двері великим ключем і крутив його в руках, наче не знав, що робити. Я вирвав у нього ключ і сказав, що залишу його в мене. Мялиця протестував, але погодився лише з умовою, що я принесу ключ у понеділок о 8 ранку. Я погодився, і він пішов під свист і крики”, — згадує Євген.
Втім, повертати ключ не знадобилось — Верховна Рада заборонила діяльність Компартії СРСР, і обкомом зайнялася ліквідаційна комісія.
26 серпня міськрада перейменувала площу Дзержинського на площу Свободи. Тоді хотіли також демонтувати пам’ятник Леніну, але не вистачило трьох голосів — Ленін залишився, і почалася інша історія міської площі.
Євгенія Левінштейн: “Ми й не думали, що Україна може отримати Незалежність”
Нині Євгенія Левінштейн відома як кураторка волонтерських проєктів, зокрема “Олені Святого Миколая”, які везуть подарунки дітям прифронтових районів на Різдво. На початку 90‑х вона, як і багато молодих людей у Радянському Союзі, захоплювалась демократичними рухами та рольовими іграми.
“До 1990 року ми брали активну участь у громадському житті, були анархістами, виступали за декомунізацію, яка почала відбуватися ще тоді — наприклад, ми вимагали перейменувати кінотеатр Жданова на Пушкінській. Тобто процес почався набагато раніше 1991 року. У серпні ми їздили під Москву на велику рольову гру за мотивами “Володаря перснів”. Ми програли: наш Гондор впав, Арагорн “загинув”, Кільце опинилося у темних. Пів ночі ми дискутували про добро й зло. О шостій ранку подзвонив друг: “У країні фашистський переворот”.
Наступні чотири дні ми сиділи на підлозі кімнати, у центрі якої стояв приймач, і слухали новини — про те, що відбувається біля Білого дому. Ми розуміли: якщо ГКЧП залишиться при владі, нічого доброго це не принесе.
Коли все закінчилося, прийшло полегшення й шок — ми навіть не уявляли, що Україна може стати незалежною. Я подумала: “Чи справді так може статися? Чи можу я відмежуватися від відповідальності за діяльність цієї держави?” Виявилося, що так — це стало можливим”, — згадує Євгенія.
Юрій Ворошилов: “Натовп перетворювався в народ”
У 1991 році покійний Юрій Ворошилов працював фотокореспондентом газети “Соціалістична Харківщина”. Раніше він став відомий серією знімків Чорнобильської АЕС у дні катастрофи. Новину про путч Юрій, як і більшість харків’ян, дізнався з телетрансляції балету.
“Коли стався путч, я спочатку подумав: “Нарешті не доведеться платити членські внески”, бо газета була партійна. Потім бігав містом і думав, куди сховати негативи з Чорнобиля — хто зна, хто саме прийде до влади й що може статись з цими знімками. Ці фотографії давалися мені важко, тож хотілося зберегти їх.
Тоді ще не усвідомлювали, що Союзу понадалі не буде. Подія була, і мені треба було бути біля обкому, бо по телефону не зафіксуєш. Розуміння масштабу та важливості прийшло пізніше.
Ми тоді збиралися по кав’ярнях, були маленькі острівці свободи, але все було локально. Вперше люди усвідомили, що вони не просто натовп, а народ. Атмосфера змінилась — це був потужний етап дорослішання”, — згадує Юрій.
Створено за матеріалами: 2day.kh.ua
